Матусенько...

Матусенько, щодня тебе чекаю 
і виглядаю, рідна, щогодинки. 
Де зараз ти? — Я зовсім ще не знаю,
лічу до зустрічі роки, хвилинки.

Матусенько, я твій найбільший гріх, 
і, як полин, гірка твоя спокута?
Невже була я тягарем для всіх? 
Невже була такою як отрута?

Мені ти не всміхнулася ні разу, 
лишила на доріжці край села. 
Я не тримала в серденьку образи, 
лише плакала, бо ще була мала.

Малюсінька лежала в сповиточку, 
мовчала я, бо ще не знала слів, 
а за постіль були мені листочки, 
що клен - дідусь дбайливо постелив.

А темна ніч співала колисанку, 
світили зорі, і години йшли. 
Самісінька пролежала до ранку, 
аж поки мене люди не знайшли.

Я в їхні очі, мамо, заглядала, 
шукала там родинного тепла, 
твою усмішку, ласку рук шукала, 
та тільки співчуття у них знайшла.

Мене малу принесли в сиротинець, 
душа кричала : «Де ти, мамо, де?» 
Мені не треба навіть і гостинець, 
 хочу тільки бачити тебе.

Обняти рученятами за шию, 
покласть голівку на твоє плече. 
Я слово «мама» ще сказать не вмію, 
те слово мені серденько пече.

Чи спалось тобі, мамо, у ту нічку? 
Невже у тебе серце не болить? 
Чи запалила ти скорботну свічку, 
щоб тяжкий гріх хоч трохи загасить?

А як, матусенько, вдягнеш фатоньку, 
Голубкою я опущусь на руки,
ти, певно, в ній впізнаєш свою доньку... 
Мовчи! Не треба твоїх сліз і муки.

Прощення схочеш — хай Господь прощає, 
благословення - Бог благословить, 
як колискову раптом заспіваєш, 
то не співай - вона мені болить.