Три домівки

Як спокійно розмовляти з дитиною про смерть

Колись жила собі людина, яка була така маленька, як вушко голки. А може, ще менша.

Була дуже малесенька, але сильно хотіла вирости!

Подумати тільки: усього п’ятнадцять днів, відколи почала жити, а виросла у 125 разів! Важко повірити? А втім, це правда. Мешкала вона у збудованій спеціально для неї домівці. Це була дивна домівка, яка ходила містом, бігала, лягала на землю, домівка, яка засинала увечері і прокидалася рано-вранці.

Ця домівка була чудова і затишна, але мала великий недолік: було у ній так темно, як у зав’язаному мішку.

У ній не можна було нічого побачити: ні мурахи, ні коня, ні автомобіля. 

– Досить, – сказала одного дня маленька людина, просидівши у ційдомівцідев’ять місяців, – хочу звідси вийти, хочу звідси вийти…

Почала розгружуватись, проштовхуватись… аж нарешті вибралась назовні!

– О, тепер можу бігати, гратися, купатися і плавати… Це щось цілком інше,не таке, як моя попередня домівка! Тут є сонце, рослини, квіти і сніг…

Вісімдесят років щоранку людина прокидалась, здіймала вгору руки  і казала:«Яка чудова ця земля!»

Була задоволена і щаслива.

Проте одного дня знову засумувала.

Бачила, як сходить сонце, щоб увечері знову зайти; бачила, як дерева гублять своє листя і стають знову негарними; бачила, як квіти в’януть і як сніг перетворюється на болото!

Почала тоді знову мріяти про нову домівку, у якій всі дерева були б завжди зеленими, а квіти – завжди червоними, у якій сніг був би завжди білим і сонце завжди світило б.

І саме тоді, коли мріяла про таке, прийшла по неї смерть.

Усі дуже за нею плакали.

Проте вона дуже раділа! Сміялася так, що важко повірити, сміялася і сміялася…

Адже одразу по смерті відчинилися перед нею двері домівки, у якій було напрочуд гарно. Добрий Батько – уособлення істинної Любові – пригорнув її; чудова Мати – уособлення істинної Радості  – поцілувала її.

Поцілувала її, взяла за руку і мовила: «Ходімо, радітимеш разом з нами! Глянь, тут усе нове: нова земля, нові зірки. Ходімо!»

Людина ніяк не могла цього зрозуміти:

– Хіба я не померла?

– Ні, ні, – озвалися до неї тисячі голосів, – живеш, живеш вічно!

Від великої радості людина бігала по безкраїх луках, встелених квітами, які ніколи не в’януть, під сонцем, яке ніколи не заходить.

– Нарешті я вдома, – кричала, – нарешті я вдома!

Ось так закінчується оповідь про три домівки.

Ця оповідь є правдою; вона про мене і про тебе.

Оповідь про всіх людей, котрі ходять по цій землі й час від часу дивляться на небо.

(Мистецтво виховання)