і виглядаю, рідна, щогодинки.
Де зараз ти? — Я зовсім ще не знаю,
лічу до зустрічі роки, хвилинки.
Матусенько, я твій найбільший гріх,
і, як полин, гірка твоя спокута?
Невже була я тягарем для всіх?
Невже була такою як отрута?
Мені ти не всміхнулася ні разу,
лишила на доріжці край села.
Я не тримала в серденьку образи,
лише плакала, бо ще була мала.
Малюсінька лежала в сповиточку,
мовчала я, бо ще не знала слів,
а за постіль були мені листочки,
що клен - дідусь дбайливо постелив.
А темна ніч співала колисанку,
світили зорі, і години йшли.
Самісінька пролежала до ранку,
аж поки мене люди не знайшли.
Я в їхні очі, мамо, заглядала,
шукала там родинного тепла,
твою усмішку, ласку рук шукала,
та тільки співчуття у них знайшла.
Мене малу принесли в сиротинець,
душа кричала : «Де ти, мамо, де?»
Мені не треба навіть і гостинець,
хочу тільки бачити тебе.
Обняти рученятами за шию,
покласть голівку на твоє плече.
Я слово «мама» ще сказать не вмію,
те слово мені серденько пече.
Чи спалось тобі, мамо, у ту нічку?
Невже у тебе серце не болить?
Чи запалила ти скорботну свічку,
щоб тяжкий гріх хоч трохи загасить?
А як, матусенько, вдягнеш фатоньку,
Голубкою я опущусь на руки,
ти, певно, в ній впізнаєш свою доньку...
Мовчи! Не треба твоїх сліз і муки.
Прощення схочеш — хай Господь прощає,
благословення - Бог благословить,
як колискову раптом заспіваєш,
то не співай - вона мені болить.
