— Дай футбол дивитись!
— Мамусю, глянь-но!
— Хліб он у плиті!
До кого тій дитині прихилитись?
До кого слово мовить в самоті?
То добре, коли братик є, а чи сестричка.
Та в багатьох родинах й їх нема.
А так же знати хочеться, чому росте травичка,
Чому є літо, осінь і зима…
А навіть, коли й є сестра чи братик…
У них свої сто тисяч “що” й “чому”.
Вони також хотіли б щось спитати
Чи щось сказати… Та нема кому.
Бо зайняті завжди матуся й тато
Роботою, турботою про дім.
І стали поступово забувати
Про тих дітей, котрі живуть у нім.
Ні-ні, вони, звичайно, люблять чадо,
Бо то ж кровинка їхня, їх дитя.
Вони годують, одягають радо,
Нема лиш спілкування, співчуття,
Нема коли бесідувати з сином,
Нема часу пораду дать дочці…
Й несе дитя ту батьківську провину
У не змужнілій, кволій ще руці.
Ми не вчимо, як жити їм на світі,
І в страху Божому вони в нас не ростуть.
А хижий світ натягує вже сіті
Й засмоктує, немов жорстокий спрут.
Галина Кочкодан
Немає коментарів:
Дописати коментар